МарIя



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Поема Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно. Акафiст присвятiй Богородицi. Iкос 10 Все упованiє моє На тебе, мiй пресвiтлий раю, На милосердiє твоє, Все упованiє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всiх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу i ридаю: Воззри, пречистая, на ïх, Отих окрадених, слiпих Невольникiв. Подай ïм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойнопiтая! благаю! Царице неба i землi! Вонми ïх стону i пошли Благий конець, о всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвiтуть убогi села, Псалмом i тихим, i веселим Святую доленьку твою. А нинi плач, i скорб, i сльози Душi убогоï — убогiй Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого, Марiя в наймичках росла. Рiдня була. Отож небога Уже чимала пiднялась, Росла собi та виростала I на порi Марiя стала... Рожевим квiтом розцвiла В убогiй i чужiй хатинi, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, i струг покине Та й дивиться; i час мине, А вiн i оком не мигне, I думає: Анi родини! Анi хатиночки нема, Одна-однiсiнька!.. Хiба... Ще ж смерть моя не за плечима?.. А та стоïть собi пiд тином Та вовну бiлую пряде На той бурнус йому святешний Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним I попасти, i напоïть. Хоч i далеко. Так любила ж Вона той тихий божий став, Широкую Тiверiаду , I рада, аж смiється, рада, Що Йосип сидячи мовчав, Не боронив ïй, не спиняв На став iти; iде, смiється, А вiн сидить та все сидить, За струг сердега не береться... Коза нап'ється та й пасеться. А дiвчина собi стоïть, Неначе вкопана, пiд гаєм I смутно, сумно позирає На той широкий божий став. I мовила: Тiверiадо! Широкий царю озерам! Скажи менi, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Iосифом? О доле! — I похилилась, мов тополя Од вiтру хилиться в яру.— Йому я стану за дитину. Плечми моïми молодими Його старiï пiдопру! I кинула кругом очима, Аж iскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хiтон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Нiколи Такоï божоï краси Нiхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Знущалася над красотою! О доленько! — Понад водою Ходою тихою пiшла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала i накрила, Неначе бриликом, свою, Свою головоньку смутную, Свою головоньку святую! I зникла в темному гаю. О свiте наш незаходимий! О ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! В яких гаях? В яких ярах, В яких незнакмих вертепах Ти заховавшся од спеки Огнепалимоï тiï, Що серце без огню розтопить I без води прорве, потопить Святiï думоньки твоï? Де ти сховаєшся? Нiгде! Огонь заклюнувся вже, годi! Уже розжеврiвся. I шкода, Даремне сила пропаде. До кровi дiйде, до костi Огонь той лютий, негасимий, I, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Вже пророчить, Тобi вже зазирає в очi Твоє грядущеє. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквiтчай голову дiвочу Лiлеями та тим рясним Червоним маком. Та засни Пiд явором у холодочку, Поки що буде. Увечерi, мов зоря тая, Марiя з гаю виходжає Заквiтчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сiяє, Аж слiпить очi. Пiдняла На той Фавор своï святиє Очицi кроткiє Марiя Та й усмiхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-пiд гаю I заспiвала: Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий боже, в твоïм раï Чи я погуляю, Нагуляюсь? Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла I веселенькая пiшла На хутiр бондарiв убогий. А йдучи, козеня, небога, Нiби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала I цiлувала. Козеня, Неначе теє кошеня, I не пручалось, не кричало, На лонi пестилося, гралось. Миль зо двi любо з козеням Трохи, трохи не танцювала I не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи пiд тином, Давненько вже свою дитину. Зустрiв ïï, i привiтав, I тихо мовив: Де ти в бога Загаялась, моя небого? Ходiмо в кущу, опочий, Та повечеряємо вкупi З веселим гостем молодим; Ходiмо, доненько.— Який? Який се гость? — Iз Назарета Зайшов у нас пiдночувать. I каже: Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась: Учора,— каже,— привела Дитину-сина. А Захарiй Старий нарек його Iваном. Так бачиш що! А гость роззутий, Умитий з кущi виходжав В одному бiлому хiтонi, Мов намальований, сiяв, I став велично на порозi, I, уклонившися, вiтав Марiю тихо. ïй, небозi, Аж дивно, чудно. Гость стояв I нiби справдi засiяв. Марiя на його зирнула I стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потiм гостя молодого Просила, нiби повела Очима в кущу. Принесла Води погожоï з криницi, I молоко, i сир козлицi ïм на вечерю подала. Сама ж не ïла й не пила. В куточку мовчки прихилилась Та дивувалася, дивилась I слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. I словеса його святиє На серце падали Марiï, I серце мерзло i пеклось! Во Iудеï не було,— Промовив гость,— того нiколи, Що нинi узриться. Раввi! Раввi великого глаголи На нивi сiються новiй! I виростуть, i пожнемо, I в житницю соберемо Зерно святеє. Я месiю Iду народу возвiстить. I помолилася Марiя Перед апостолом. Горить Огонь тихенько на кабицi , А Йосип праведний сидить Та думає. Уже зiрниця На небi ясно зайнялась. Марiя встала та й пiшла З глеком по воду до криницi. I гость за нею, i в ярочку Догнав Марiю... Холодочком До сходу сонця провели До самоï Тiверiади Благовiстителя. I радi, Радiсiнькi собi прийшли Додому. Жде його Марiя I ждучи плаче, молодiï Ланiти, очi i уста Марнiють зримо. Ти не та, Не та тепер, Марiє, стала! Цвiт зельний, наша красота! — Промовив Йосип.— Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходiм, Марiє, повiнчаймось, А то...— Й не вимовив: уб'ють На улицi.— I заховаймось В своïм оазисi. I в путь Марiя нашвидку збиралась Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собi iдуть, Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий. Спродать би то та молодiй Купить хустиночку до речi, Та й за повiнчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сiона благодать, А з тихоï твоєï хати Нам возвiстилася. Якби Пречистiй ïй не дав ти руку — Рабами б бiдниє раби I досi мерли би. О муко! О тяжкая душi печаль! Не вас менi, сердешних, жаль, Слiпi i малиє душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот i кують Кайдани новиє. Уб'ють, Зарiжуть вас, душеубiйцi, I iз кровавоï криницi Собак напоять. Де ж подiвсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний i преславний! На брак окрадений! Не чуть, Не чуть анi його, анi месiï, А люде ждуть чогось i ждуть, Чогось непевного. Марiє! Ти, безталанная, чого I ждеш, i ждатимеш од бога I од людей його? Нiчого, Нiже апостола того Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повiнчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили — Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимi говорили Тихенько люде, що стяли У городi Тiверiадi Чи то якогось розп'яли Провозвiстителя месiï. Його! — промовила Марiя I веселесенька пiшла У Назарет. I вiн радiє, Що наймичка його несла В утробi праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собi iдуть, Прийшли додому. I живуть Повiнчанi, та не веселi. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сiнях. А вона, Пренепорочная Марiя, Сидить собi коло вiкна, I в поле дивиться, i шиє Малесеньке сороченя — Комусь-то ще? Хазяïн дома? — Надворi крикнуло.— Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сьогодня, сен же час! Ви на ревiзiю у город, У город Вiфлеєм iшли. I зник, пропав той тяжкий голос. Тiлько руна в яру гула. Марiя зараз заходилась Пекти опрiсноки. Спекла, В торбину мовчки положила I мовчки за старим пiшла У Вiфлеєм. Святая сило! Спаси мене, мiй боже милий! — Тiлько й промовила. Iдуть, Сумуючи собi обоє. I, вбогiï, перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома нi на кого кинуть. А може, бог пошле дитину В дорозi; от i молоко Сердешнiй матерi. Скотина Iде пасучися, рядком Iдуть за нею батько й мати I починають розмовляти Поволi, тихо. Семiон Протопресвiтер,— Йосип мовив,— Такеє-то пророче слово Сказав менi: Святий закон! I Авраама, i Мойсея! Возобновлять мужi єсеï.— I каже: — Поти не умру, Поки месiю не узрю! Чи чуєш ти, моя Марiє? Месiя прийде! — Вже прийшов, I ми вже бачили месiю! — Марiя мовила. Найшов Опрiснок Йосип у торбинi. Дає та й каже: На, моя дитино, Поки що буде, укрiпись, До Вiфлеєма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь. Та й сiли на шляху гарненько - Подудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. I глядь! Сховалося, i смеркло в полi. I диво дивнеє! нiколи Нiхто не бачив i не чув Такого дива. Аж здригнув Святий тесляр. Мiтла з востоку Над самим Вiфлеємом, боком, Мiтла огненная зiйшла . I степ, i гори осiяла. Марiя з шляху не вставала, Марiя сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! I, пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й ïх побачили. Небогу, ïï й дитяточко взяли I у вертеп свiй принесли, I чабани його убогi Еммануïлом нарекли. До сходу сонця, рано-рано! У Вiфлеємi на майданi Зiйшовся люд i шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Iудеï. Гомонить I тихне люд. О люди! люди! — Чабан якийсь бiжить, кричить.— Пророчество Iєремiя, Iсаiя збулось! збулось! У нас, у пастирей, месiя Родився вчора! Загуло У Вiфлеємi на майданi: Месiя! Iiсус! Осанна! I люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ I легiон з Єрусалима, Од того Iрода. Незриме Й нечуте сталося тойдi. Ще дiточки сповитi спали, Ще купiль грiли матерi, Намарне грiли: не купали Маленьких дiточок своïх! Ножi солдати сполоскали В дитячiй праведнiй кровi! Такеє-то на свiтi сталось! Дивiтеся ж, о! матерi! Що роблять iроди царi! Марiя навiть не ховалась З своïм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привiтали, заховали I нам спасителя спасли Од Iрода. Нагодували, I напоïли, i дали Кожух i свиту на дорогу, I, небораки, додали Ослицю дiйну. I небогу З ïï дитяточком малим I посадили, й провели Вночi тайнйми манiвцями На шлях Мемфiський . А мiтла, Мiтла огненная свiтила, Неначе сонце, i дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марiю I нарожденного месiю. Якби де на свiтi хоть раз Цариця сiла на ослицю, То слава б стала про царицю I про великую ослицю По всьому свiту. Ся ж несла Живого iстинного бога. Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотiв у Йосипа купить, Та здохла ти. Мабуть, дорога Таки завадила тобi? У Нiлi скупанеє, спить В пелюшках долi, пiд вербою, Дитяточко. А меж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Iз очерету будувати, Щоб хоч укритися вночi. З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому пiску стоять По шнуру пiрамiди в ряд, Мов фараонова сторожа, I нiби фараонам знать Вони дають, що правда божа Встає вже, встала на землi. Щоб фараони стереглись. Марiя найнялася прясти У копта вовну. А святий Iосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малiй дитинi. Минає рiк. Коло хатини В повiточцi своïй малiй Той бондар праведний, святий, I гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває, Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти i не спiваєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина I як його од зол спасти? Од бур житейських одвести? Ще рiк минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина I невеличке козеня У сiнях граються. А мати Сидить на призьбi коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось i сам старий iде З цiпочком тихо попiд тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А ïй немудрую хустину, Собi ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: Доню, не журись. Царя вже Iрода не стало. Чогось увечерi наïвсь, Та так наïвся, що й опрiгсь,— Такеє-то менi сказали. Ходiмо,— каже,— у свiй гай, У свiй маленький тихий рай! Ходiм додомоньку, дитино. Ходiм,— сказала та й пiшла На Нiл сороченята прати В дорогу синовi. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбi сидя, поки мати На рiчцi прала тi малi Сорочечки. А потiм в хатi Поморiцив добре постоли Собi в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбинi На плечi взявши, а дитину Удвох в колисочцi несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нiкому Узрiть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна-єдиная ïх доля Отой гайочок! I не знать, Де вiн кохався. I хатина, Все, все сплюндровано. В руïнi ïм довелося ночувать. В ярок Марiя до криницi Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зустрiвся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криницi поросли. Марiє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу... Долготерпiнiєм окуй, В сльозах кровавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тiй криницi. Горе нам Було б, iскупленним рабам! Дитина б тая виростала Без матерi, i ми б не знали I досi правди на землi! Святоï волi! Схаменулась I тяжко, важко усмiхнулась Та й заридала. Полились На цямрину святиє сльози Та й висохли. А ïй, небозi, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назаретi З малим синком своïм жила, Таки з Iвасем. Та й була Якась рiдня ïм. Вранцi-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла I за святим своïм пiшла У Назарет той до вдовицi В сусiду, в наймичку проситись! Дитяточко собi росло, З Iвасем удовенком гралось. Уже чимале пiдросло. Якось вони собi гуляли Удвох на улицi, знайшли Двi палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайнi дiточки! Iдуть I веселенькi, i здоровi, Аж любо глянуть, як iдуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася — Iвась у коники iгрався,— Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й вiн умiє майструвати. Марiя ще за ворiтьми Дiтей зустрiла, i зомлiла, I трупом пала, як узрiла Той хрестик-шибеничку . Злий! Недобрий чоловiк, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь! А вiн, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув I заридав, i пролились Ще в перший раз младенчi сльози На лоно матернє. Небозi Нiби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцiлувала Та коржиком погодувала, Свiженьким коржиком. Воно ж Попестилось собi, погралось Та й спатоньки, мале, лягло Таки ж у неï на колiнах. Отож i спить собi дитина, Мов ангеляточко в раю. I на єдиную свою Та мати дивиться i плаче Тихенько-тихо. Ангел спить, То щоб його то не збудить. Та й не догледiла. Неначе Окропу капля, як огонь, На його впала, i воно Прокинулось. Швиденько сльози Марiя втерла смiючись, Щоб вiн не бачив. I небозi Не довелося одурить Малого сина. Подивилось I заридало. Заробила Чи то позичила вдова Пiвкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У iєсейську. Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру i розуму. Iвась, Таки вдовенко, в його вдавсь,. То вдвох собi й ходили в школу, I вчились вкупочцi. Нiколи Анi пограється з дiтьми, Анi побiгає; самий, Один-однiсiнький, бувало, Сидить собi у бур'янi Та клепку теше. Помагало Святому батьковi в трудах. Якось по сьомому годочку,— Малий вже добре майстрував,— Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь, Який то з його майстер буде! Якi то люди з його будуть! Та, взявши вiдер, кандiйок , I батько, й мати, i воно Пiшли на ярмарок у самий- Самiсiнький Єрусалим. Хоч i далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собi та продають Добро своє. А де ж дитина? Побiгло десь. Шукає сина Та плаче мати. I не чуть, Де дiлося. У синагогу Зайшла благать благого бога, Щоб син ïï найшовсь. Аж глядь, Межи раввiнами дитина, ïï хлоп'яточко, сидить I научає, неповинне, Як в свiтi жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! Горе вам, Учителi архiєреï! I дивувались фарисеï I книжники його речам. А радость матерi Марiï Неiзреченная. Месiю, Самого бога на землi Вона вже зрiла. Спродались, Во храмi помолились богу I веселенькi у дорогу Додому рушили вночi По холодочку. Виростали I вкупi вчились, ростучи, Святиє дiточки. Пишались Святиє тiï матерi Своïми дiтками. Iз школи Путем терновим розiйшлись Обидва. Божiï глаголи, Святую правду на землi I прорекли, i розп'ялись За воленьку, святую волю! Iван пiшов собi в пустиню, А твiй меж люди. А за ним, За сином праведним своïм, I ти пiшла. В старiй хатинi В чужiй покинула його, Святого Йосипа свого! Пiшла тинятись попiдтинню, Аж поки, поки не дiйшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його дiла — Все чула, й бачила, i млiла, I мовчки трепетно радiла, На сина дивлячись. А вiн Сидить, було, на Єлеонi , Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сiяє в золотiм вiсонi Iзраïльський архiєрей! Романський золотий плебей! I час, i два мине, не встане, На матiр навiть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На iудейськую столицю. Й вона заплаче, iдучи У яр по воду до криницi, Тихесенько. I принесе Води погожоï, i вмиє Утомленi стопи святиє, I пити дасть, i отрясе, Одує прах з його хiтона, Зашиє дiрочку та знову Пiд смокву пiде. I сидить, I дивиться, о всесвятая! Як син той скорбний спочиває. Аж ось i дiтвора бiжить Iз города. Його любили Святиє дiточки. Слiдком За ним по улицях ходили, А iнодi й на Єлеон До його бiгали малiï. Отож прибiгли. О святiï! Пренепорочниє! — сказав, Як узрiв дiток. Привiтав I цiлував благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надiв бурнус. I веселенький З своïми дiтками пiшов В Єрусалим на слово нове, Понiс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутiï стояла З малими дiтьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтiкали. Нехай iде! Нехай iде! Отак i вас вiн поведе! — Сказала дiтям. I упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши пiд тином, У Назарет отой пiшла! Вдову давно вже поховали В чужiй, позиченiй трунi Чужiï люде. А Iвана ïï зарiзали в тюрмi. I Йосипа твого не стало. I ти, як палець той, осталась Одна-однiсiнька! Такий Талан твiй латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердiï, душеубогi, Катам на муку не дались, Сховались, потiм розiйшлись, I ти ïх мусила збирати... Отож вони якось зiйшлись Вночi круг тебе сумовати. I ти, великая в женах! I ïх унинiє, i страх Розвiяла, мов ту полову, Своïм святим огненним словом! Ти дух святий свiй пронесла В ïх душi вбогiï! Хвала! I похвала тобi, Марiє! Мужi воспрянули святиє, По всьому свiту розiйшлись. I iменем твойого сина, Твоєï скорбноï дитини, Любов i правду рознесли По всьому свiту. Ти ж пiд тином, Сумуючи, у бур'янi Умерла з голоду. Амiнь. А потiм ченцi одягли Тебе в порфiру . I вiнчали, Як ту царицю... Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили кроткую! а ти... Мов золото в тому горнилi, В людськiй душi возобновилась, В душi невольничiй, малiй, В душi скорбящей i убогiй. [27 жовтня — 11 листопада 1859, С.-Петербург]
МарIя