<< Главная страница

Варнак



Категории Тарас Шевченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Тиняючи на чужинi Понад Елеком, стрiв я дiда Вельми старого. Наш земляк I недомучений варнак Старий той був. Та у недiлю Якось у полi ми зустрiлись Та й забалакались. Старий Згадав свою Волинь святую I волю-долю молодую, Свою бувальщину. I ми В травi за валом посiдали, I розмовляли, сповiдались Один другому. — Довгий вiк! — Старий промовив. — Все од бога! Од бога все! А сам нiчого Дурний не вдiє чоловiк! Я сам, як бачиш, марне, всує, Я сам занiвечив свiй вiк, I нi на кого не жалкую, I нi у кого не прошу я, Нiчого не прошу. Отак, Мiй сину, друже мiй єдиний, Так i загину на чужинi В неволi. — I старий варнак Заплакав нишком. Сивий брате! Поки живе надiя в хатi, Нехай живе, не виганяй. Нехай пустку нетоплену Iнодi нагрiє. I потечуть з очей старих Сльози молодiï; I, умитеє сльозами, Серце одпочине I полине iз чужини На свою краïну. — Багато дечого не стало, — Сказав старий. — Води чимало Iз Iкви в (Пропуск в автографi Шевченка.) утекло... Над Iквою було село, — У тiм селi на безталання Та на погибель вирiс я. Лихая доленька моя!.. У нашоï староï панi Малiï паничi були; Таки однолiтки зо мною. Вона й бере мене в покоï Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали, Як тi щенята. Покусали Не одного мене малi. Отож i вчити почали Письму панят. На безголiв'я I я учуся. Слiзьми! Кров'ю! Письмо те полилося... Нас, Дешевших панськоï собаки, Письму учить?! Молитись богу Та за ралом спотикатись, А бiльше нiчого Не повинен знать невольник, — Така його доля. Отож i вивчився я, вирiс, Прошу собi волi, — Не дає. I в москалi, Проклята, не голить. Що тут на свiтi робити? Пiшов я до рала... А паничiв у гвардiю Поопредiляла... Година тяжкая настала! Настали тяжкiï лiта! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота. А у сусiда виростала У наймах дiвчина. I я... О доле! Доленько моя! О боже мiй! О мiй єдиний! Воно тодi було дитина, Воно... Не нам твоï дiла Судить, о боже наш великий! Отож вона менi на лихо Та на погибель пiдросла. Не довелось i надивитись, А я вже думав одружитись, I веселитися, i жить, Людей i господа хвалить... А довелося... Накупили I краму й пива наварили, Не довелося тiльки пить. Староï панi бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою... Дарма. Минуло, годi... не до ладу Тепер i згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало... Покинув ниву я i рало, Покинув хату i город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пiшов я в писарi в громаду. То сяк, то так минає год. Пишу собi, з людьми братаюсь Та добрих хлопцiв добираю. Минув i другий. Паничi На третє лiто поз'ïжджались, Уже засватанi. Жили В дворi. Гуляли, в карти грали, Свого весiлля дожидали Та молодих дiвчат в селi, Мов бугаï, перебирали. Звичайне, паничi. Ждемо, I ми ждемо того весiлля. Отож у клечальну недiлю Ïх i повiнчано обох, Таки в домашньому костьолi, — Вони ляхи були. Нiколи Нiчого кращого сам бог Не бачив на землi великiй, Як молодiï тi були... Заграла весело музика... Ïх iз костьола повели В возобновлении' покоï. А ми й зустрiли ïх i всiх — Княжат, панят i молодих — Всiх перерiзали. Рудою Весiлля вмилося. Не втiк Нiже єдиний католик. Всi полягли, мов поросята В багнi смердячому. А ми, Упоравшись, пiшли шукати Новоï хати i найшли Зелену хату i кiмнату У гаï темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата. Було де в хатi погуляти I одпочити де було. Мене господарем обрали. Сiм'я моя щодень росла I вже до сотнi доростала. Мов поросяча, кров лилась, Я рiзав все, що паном звалось, Без милосердi я i зла, I рiзав так. I сам не знаю, Чого хотiлося менi? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той рiзник. До сльоз, до кровi, до пожару, До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту, на списi Спряжеш дитину на огнi Або панянку бiлолицю Розiпнеш голу на конi Та й пустиш в степ. Всього, всього тодi бувало — I все докучило менi... Одурiв я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарiзать, Щоб не нудить свiтом. I зарiзав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною, недолюдом... Вже на свiт займалось, Вийшов я з ножем в халявi З Броварського лiсу, Щоб зарiзаться. Дивлюся, Мов на небi висить Святий Киïв наш великий. Святим дивом сяють Храми божi, нiби з самим Богом розмовляють. Дивлюся я, а сам млiю. Тихо задзвонили У Києвi, мов на небi... О боже мiй милий, Який дивний ти! Я плакав, До полудня плакав. Та так менi любо стало; I малого знаку Нудьги тiï не осталось, Мов переродився... Подивився кругом себе I, перехрестившись, Пiшов собi тихо в Киïв — Не святим молитись, А суда, суда людського У людей просити. Варнак — каторжник, у якого на обличчi було витаврувано букви В, О, Р Елек (правильно — Iлек) — рiчка, притока р. Урал
Варнак


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация